Лучшие игры всех жанров на PC
DVD Інтернет Магазин
Купить Все CD — интернет магазин CD и DVD
  1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer

Медведчук строит "Оппоблок за Життя" без Ахметова. Кого поддержат олигархи на выборах

Степень влияния сверхбогатых украинцев на внутреннюю политику в Украине огромна. От того,  на кого сделают "ставку" олигархи и ключевые заинтересанты, во многом зависит успех на выборах. Олигархи – это во-первых финансирование. Но не только. Это еще и медиаресурс, личное влияние на элиты, а также переговорные возможности, в том числе на Западе и в РФ.

Очевидно, что без сюрпризов тут не обойдется, доказательство тому – последние скандалы с участием Виктора Медведчука (первый – с участием его супруги в телешоу на канале, подконтрольном Игорю Коломойскому, второй – с изъятием из сценария художественной ленты о диссиденте Василии Стусе упоминаний о политике, который выступал защитником в процессе над поэтом).

По-видимому, над возвращением влиятельного Медведчука в большую политику работает грамотный и циничный драматург. Но будет ли этот сюрприз единственным? "Вести" обсудили с экспертами уровень поддержки политиков олигархами, обладающими медиаресурсом. Получилось, что Ахметов будет поддерживать Петра Порошенко, а Коломойский – Тимошенко и не только ее. Окончательно выбор богатых украинцев определится после начала нового политического сезона, то есть, после 24 августа. 

Олигархи не ограничиваются одной ставкой

В течение ближайших месяцев украинцы проверят в действии два, по сути, взаимоисключающих политологических закона. Первый: "украинской политике свойственна "миграция" большого капитала вслед за движением маятника народных предпочтений. Это отличает нас от стран с устоявшимися элитами (Великобритания, Франция, США). У нас же системный бизнес требует равновесной позиции – поддержка лидера, но без перекосов. Олигархи масштаба Виталия Гайдука, Константина Жеваго и Виталия Хомутынника раскладывают яйца по разным корзинам, часть вложится во власть – но не побьют горшки и с потенциальным победителем", – утверждает политтехнолог Андрей Золотарев. Второй же закон гласит: "переобувание "в прыжке" светит не всем". Тут речь, скорее, об отдельных личностях масштаба Игоря Коломойского, которые уже успели рассориться с действующей властью (и склеиванию разбитое не подлежит). "А вот Ринат Ахметов, к примеру, будет поддерживать Петра Порошенко – это хорошо видно по информполитике его канала – но по-настоящему определится лишь к середине избирательной гонки. Ведь схема с тарифом "Роттердам+", озолотившая его, способна работать при любом главе государства", – поделился соображениями политолог Кирилл Молчанов.

Для просмотра в большом размере инфографики кликните на изображение

Оппоблок проведет внутренний кастинг кандидатов?

"Воскрешение" Виктора Медведчука служит главной цели – создание "единого проекта от Юго-Востока". Политолог Алексей Якубиннапоминает "Вестям": политик, чья фамилия еще полтора-два года назад была демонизирована представителями "правого" и радикального спектра (Дмитрий Корчинский совсем недавно предлагал "посадить или застрелить" Медведчука), всплыл сначала в роли переговорщика с РФ об обмене пленными и возвращении в Украину заключенных, а после – в качестве одного из бенефициаров политпроекта Вадима Рабиновича "За життя".

"В данный момент идут переговоры между Сергеем Левочкиным и Виктором Медведчуком о создании единой политсилы для Юго-Востока и похода на президентские и после – парламентские выборы. Возможно, к проекту присоединится политсила вроде "Видродження", – предполагает Якубин. – Второй "отец-содержатель" Оппозиционного блока, Ринат Ахметов, пока находится за пределами этих переговоров".

По версии Якубина, проект может носить "совмещенное" название вроде "Оппозиционный блок "За життя!", а присоединение к нему части ОБ Рината Ахметова будет вероятным после того, как это объединение сформируется. В противном случае голоса избирателей Юго-Востока будут распорошены между несколькими кандидатами. "Сейчас союзу мешает только опасение Левочкина и Юрия Бойко: они хорошо помнят судьбу блока "НЕ ТАК!" и боятся, что Медведчук и сейчас обрушит им рейтинг", – уточнил политолог.

При этом реальным кандидатом от этого проекта способен быть только Юрий Бойко. "Другого у них попросту нет – Новинский, Вилкул, Добкин, Колесников (все четверо – из "ахметовской" части ОБ – Авт.) – все имеют желание поторговаться или свой прицел на парламентские выборы. У ОБ пока нет своей серьезной программы, они ждут – вероятно, проведения внутрипартийных "праймериз", после которых определится единый кандидат", – сказала "Вестям" политолог Александра Решмедилова.

Любопытно, что, руководствуясь стремлением разложить яйца в разные корзины, Левочкин и его бизнес-партнер Дмитрий Фирташ могут поддерживать разных кандидатов. "Это и Юлия Тимошенко, и даже Сергей Каплин – он не чужой человек на канале "Интер", и эти шаги будут диктоваться как стратегическими, так и тактическими соображениями", – отмечает Золотарев.

"Параллельная вселенная" Порошенко

Ставка Рината Ахметова крайне важна. Если он не поддержит "проект Юго-Востока", куда вложит свои акции? – У экспертов нет единодушного ответа на вопрос, кого из кандидатов поддержит "олигарх №1". "Он будет однозначно ставить на Петра Порошенко, это видно по контенту ТРК "Украина" в новостях, а точечная поддержка кандидатов вроде Олега Ляшко или Вадима Новинского послужит задаче отнимать голоса оппонентов президента", – считает эксперт Кирилл Молчанов.

Якубин, напротив, полагает, что главным проектом Ахметова является Олег Ляшко – он нужен олигарху для реализации своих интересов (в парламенте и не только). "У президента же есть желание идти на второй срок, но его окружение резко разделено. Одна часть,  "романтики" – Сергей Березенко, Игорь Кононенко, Александр Грановский. Они убеждают Порошенко выдвигаться на выборы. Они же, к слову, были сторонниками роспуска парламента весной и объявления досрочных выборов (этот процесс, как писали "Вести", остановил ночной визит посла США Мари Йованович на Банковую – Авт.), – убежден Алексей Якубин. – Вторая группа – "прагматики" во главе с Александром Турчиновым, они убеждают президента идти на политреформу с ограничением власти президента и в новом политическом цикле становиться премьер-министром".

 

По мнению Якубина, президент слышать обе группы пока не готов и пребывает в "своей реальности" – об этом говорит его недавняя поездка в Испанию за 3 месяца до начала активной избирательной кампании (ведь Петр Порошенко наверняка помнит скандал, которым обернулся его отпуск на Мальдивах). "Я бы президента не списывала раньше срока – если не будет непредвиденных факторов, как, например, техногенные катастрофы, Порошенко сможет сбросить негатив на Владимира Гройсмана", – считает Решмедилова. Кстати, кроме поддержки Ахметова, президент может рассчитывать на медиа-активы Виктора Пинчука и даже (отчасти) на помощь Виктора Медведчука с его пулом новостных каналов: весенняя сделка по передаче олигарху "NewsOne" и "112 канала" не могла пройти без одобрения президента.

Юлия Тимошенко может опираться на поддержку Пинчука. Олигарх предоставляет ей слово на своих каналах – в июле, например, оппозиционный лидер "зажигала" на Свободе слова – канал ICTV. Ее также может поддерживать Игорь Коломойский.

Встреча с Коломойским в Варшаве, которая имела место в середине июля, могла трансформироваться если не в поддержку Юлии Владимировны со стороны медиа олигарха, то в опосредованную помощь – например, близкие к Коломойскому журналисты провели расследование о деятельности Анатолия Гриценко (отбирает голоса у Тимошенко).

"Коломойский будет ориентироваться на тех, кто может преодолеть "президентскую" планку. Кроме того, будет поддерживать свой проект УКРОП на выборах и, вероятно, запустит спойлерский проект "Сила народа" во главе с Зеленским – по последнему соцопросу группы "Рейтинг", комик опережает даже действующего президента, – напомнил "Вестям" Якубин. – Ориентир – тот же избиратель Юго-Востока, на который ориентируются Левочкин и Фирташ в своем проекте".

Кирилл Молчанов, в свою очередь, предполагает, что проект "Зеленский" будет поставлен на паузу, так как он популярен у избирателя Юлии Тимошенко. "Коломойский поддержит Юлию, о чем он говорит уже прямым текстом – а Зеленский может быть активизирован под парламентские выборы, как условный антипод "Радикальной партии" и сменит провалившийся проект УКРОП, – считает эксперт. – Также Юлию поддержат хорошо знакомые ей Виталий Гайдук и Константин Жеваго, рано или поздно придет к ней с предложением Виталий Хомутынник – то есть те, кто когда-то уже был в ее орбите".

Все станет ясно после 24 августа

Интересно, что экспертный опрос "Вестей" дал однозначный "красный свет" президентским амбициям Андрея Садового. "Его рейтинг похоронен под тоннами мусора Грибовичской свалки, и его главной задачей будет не вылететь из премьер-лиги: если Садовой пойдет на выборы и проиграет с результатом 1-2%, это укатает в асфальт его партийный проект. Поэтому он, скорее всего, на выборы не двинется, предпочтет доверить партийный флаг кому-либо еще", – считает Золотарев.

По данным "Вестей", дискуссии в "Самопомощи" о том, кто будет выдвигаться от политсилы, причем, предлагается сразу несколько кандидатов, среди них вице-спикер Оксана Сыроид. "А группа внутри Самопомощи, ориентированная на Коломойского – это и Семен Семенченко, и Егор Соболев, – могут мигрировать ближе к Юлии Тимошенко или даже Анатолию Гриценко – переговоры велись, но они пока не были успешными", – убежден Якубин.

Сам Гриценко, кстати, пользуется поддержкой сразу нескольких сфер влияния. Это, в частности, Виктор Пинчук. "Его каналы поддерживают Гриценко и Святослава Вакарчука даже несмотря на недовольство со стороны Банковой – тут у Пинчука есть железная защита со стороны ул. Сикорского (там расположено посольство США, – Ред.)", – намекает Золотарев.

А вот поддержку со стороны Сергея Левочкина, о чем говорили весной, когда Гриценко решил выдвигаться на президентский пост, переоценивают. "Версия о том, что Левочкин его поддерживает, существует – но мне невдомек, зачем это нужно самому Левочкину: Гриценко совершенно неуправляемый, бескомандный и несистемный", – предположил Кирилл Молчанов. "Как бы там ни было, есть факт внешнего управления Гриценко… Позволю себе допустить, что самое время говорить о Гриценко, как о компромиссном решении США и России по поводу Украины», – предполагает политтехнолог Олег Постернак.

Святослав Вакарчук, к слову, участвовать в выборах не хочет – по данным "Вестей", "птенец гнезда Сороса", как его называют за глаза, еще не решил, что говорить на своем концерте 24 августа. "Не уверен, что и сам Пинчук решит активизировать свой "проект Вакарчук" – он был вброшен в качестве вероятной технологии, но насколько успешным будет такой проект, пока неясно: социология к нему неумолима, – считает Якубин. – Многие ответы получим 24 августа".

Пятипроцентный проходной барьер на парламентских выборах следует отменить – политолог

В результате действия барьера игнорируется политический выбор меньшей, но значительной части населения страны.

Статья закона о выборах относительно распределения мандатов исключительно между партиями, списки которых набрали 5% и более голосов избирателей, создает ситуацию, в которой пренебрегается политический выбор значительной части населения страны – результаты волеизъявления граждан фактически фальсифицируются.

Об этом в своей статье для ZN.UA пишет доктор политических наук, прикладной политтехнолог Виктор Котигоренко. Говоря о практике "высчитывания" количества мандатов, которые получает в парламенте партия или блок политических партий по результатам голосования в многомандатном округе, автор констатирует, что в Украине "избирают не те, кто голосует, а те, кто устанавливает порядок подсчета голосов".

"Такую практику вводит статья закона о выборах относительно распределения мандатов исключительно между партиями, списки которых набрали 5% и более голосов избирателей. Этот процент установлен произвольно по договоренности законодателей без какого-либо логического и правового обоснования. В результате пренебрегается политический выбор меньшей, но большой части населения страны, фактически фальсифицируются результаты волеизъявления граждан", – констатуриет эксперт.

Автор приводит данные, согласно которым, по итогам внеочередных парламентских выборов 2014 года, в распределении депутатских мандатов были лишены права учавствовать партии, за кандидатов которых проголосовали более 3,5 млн украинцев (что составило 22,5% от 15,7 млн граждан, принявших участие в выборах, и чьи бюллетени были признаны действительными).

Котигоренко констатирует, что поданные этими избирателями голоса, были, фактически, переданы в пользу чуждых им политических сил.

"Поданные ими голоса за близкие им политические партии были, фактически, переданы в пользу партий с другими идеологическими и политическими ориентациями, программными началами и т.п. Можно легко подсчитать величины своеобразного "призового фонда" тех, которые преодолели барьер. Для этого достаточно сравнить результаты фактического распределения депутатских мандатов с гипотетическими расчетами по тому же закону, но без 5-процентного "препятствия": "Народный фронт" — 14 "призовых" мест в Верховной Раде, БПП — 13, "Самопоміч" — 7, Оппоблок — 4", – говорится в статье.

Политолог заключает, что отменить "печально известный барьер "по договоренности" необходимо для того, чтобы устранить противоправное неуважение политической воли большой части избирателей и манипулирование их голосами; запустить механизм "естественного" отбора в Раду кандидатов в списках партий по признаку реального доверия электората; а также для устранения искусственной преграды, которая сдерживает положительные изменения внутри правящего класса Украины за счет притока новых людей и идей. 

Подробнее о проблеме "гибридности" украинской модели государственной власти читайте в статье Виктора Котигоренко "О гибридности и дегибридизации политической власти в Украине" в еженедельнике "Зеркало недели. Украина".

 

Чому влада зацікавлена в збереженні бідності серед населення

Як проявляється соціальна нерівність в Україні та чим вона загрожує країні надалі

Минулого тижня у Києві за сприяння CEO-Club проходила зустріч представників ділових та медійних кіл з Еллою Лібановою, директором Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАН України. Пані Лібанова представила аудиторії результати власних досліджень, що стосуються проблеми нерівності у сучасному соціумі.

Ця тема викликала широкий резонанс серед присутніх, оскільки спробам її розв'язання в останні роки присвячується багато праць західних – а тепер уже й вітчизняних – економістів, політиків, науковців. Особливої ваги ці спостереження набувають з огляду на нинішній український контекст.

Третій рік протистояння Москви і Києва через анексію Криму Росією і збройного конфлікту на Донбасі посилив нерівність в Україні. Як проявляється національна специфіка цієї проблеми, актуальної для всього світу?

Чому прихід молодих політиків у систему державної влади України лише маскує боротьбу з корупцією, але не викорінює її? У чому негативна унікальність української практики субсидування оплати житлово-комунальних послуг населенням? Найцікавіші фрагменти виступу Елли Лібанової з відповідями на ці та інші питання Mind пропонує до уваги своїм читачам.

Для України актуальні три виклики, які вимагають серйозної уваги, але ігноруються на найвищому державному рівні.

Перший – це глибока нерівність.

Другий – тотальна недовіра. Причому не тільки до влади, а всіх до всіх: влади, бізнесу і громадян.

Третій – це соціальний нігілізм, при якому населення, бізнес і влада не хочуть виконувати своїх зобов'язань: населення не хоче купувати комунальні послуги за ринковими тарифами і платити податки, бізнес не хоче платити податки, а влада не прагне боротися з корупцією.

 

Глибока нерівність – це основа всіх проблем України. Вона продовжує збільшуватися в країні, породжує і тотальну недовіру, і соціальний нігілізм.

Рік тому Крістін Лагард, виконавчий директор Міжнародного валютного фонду (який турбують будь-які проблеми, крім соціальних), назвала нерівність найголовнішим викликом сучасної цивілізації. Йдеться як про нерівність між країнами, яку практично неможливо зупинити, так і про нерівність всередині кожної країни. Вона продовжує збільшуватися, незважаючи на зусилля політиків і міжнародних структур.

Коли ми говоримо про нерівність, маються на увазі не лише доходи, а також нерівний доступ до різних ресурсів: фінансових, природних, основних соціальних благ (освіта, охорона здоров'я, комфортне житло). Крім того, дуже важливий вид нерівності – це обмеження можливостей для участі у владі, політиці, а також у культурному житті.

Ключовий вид нерівності – це, безумовно, нерівність за доходами. Якщо в суспільстві є цей вид нерівності, то фактично можна гарантувати, що там присутні й усі інші види нерівності.

В Україні проблема нерівності очевидна. Ґрунтуючись на даних Державної фіскальної служби, тобто це легальні доходи, з яких сплачено податки, ми отримали досить красномовні дані. Якщо в Скандинавських країнах 10% доходів найбільш забезпечених громадян втричі перевищують доходи біднішої половини всього населення, в ЄС – учетверо, у США – усемеро, то в Україні ця різниця досягає 13 разів, а конкретно в Києві – у 22 рази.

При розробці перспективних цілей сталого розвитку ми передбачили такий показник, як співвідношення доходів 40% найбідніших громадян України і 60% – багатших. Доходи перших складають лише 15,2% від суми доходів других. Причому очевидно, що найбагатших громадян України в цій статистиці немає.

Тобто фактично Україна поділена не на схід і захід, а на бідних і багатих.

Але єдиний вид нерівності, який сприймає українське населення, – це нерівність в освіті. Освіта в Україні на сьогодні – це єдиний і найкращий протектор від бідності та безробіття. Навіть коли люди працюють не за обраною спеціальністю, яка позначена в дипломі про вищу освіту (а таких дуже багато), вони все одно рідше стають безробітними і мають вищі доходи.

Які наслідки нерівності для України?

Масштабна бідність

Немає жодної країни у світі, де в умовах значної нерівності не було б глибокої та масштабної бідності. Масштабна бідність – це не лише соціальні наслідки. З точки зору економіки це означає, що величезна частина населення потребує державної допомоги.

Ми сьогодні маємо подібну картину в ситуації з житловими субсидіями. Це ненормальна ситуація, коли в країні 9 млн сімей отримують субсидію з держбюджету на оплату комунальних послуг. Це тупиковий шлях. Це означає, що дуже велика частина коштів з держбюджету йде на соціальну підтримку малозабезпечених, а рішення інших проблем залишається без фінансування або фінансується мінімально.

Коли в країні багато бідних, то немає і внутрішніх інвестицій. Тобто не розвивається система страхування, немає «довгих коштів». Якщо немає внутрішнього інвестора, то закордонний інвестор також в країну не прийде.

Високі патерналістські очікування

Держава ризикує зіткнутися зі складною ситуацією, коли на порядку денному стане питання про відмову від практики виплати субсидій населенню, яка не сприяє ринковим реформам та економічному зростанню. Уже зараз очевидно, що субсидування лише посилює проблеми. Але населення звикло отримувати таку допомогу від держави і навряд чи безболісно поставиться до її припинення.


Елла Лібанова

Фото CEO Club Ukraine

Низький попит на українські товари, падіння їх виробництва

Коли в країні існує значне розшарування суспільства, гроші концентруються у найбільш забезпечених громадян, які витрачають їх переважно за кордоном. На внутрішньому ринку багаті воліють купувати імпортні товари. Бідні також не купують українські товари, бо вони для них занадто дорогі, у них взагалі немає грошей, щоб витрачати. І тоді виникає питання: за рахунок чого розвиватиметься внутрішнє виробництво? Тільки за рахунок експорту? Навряд чи.

Перешкоди економічному розвитку і макроекономічній стабільності

Масштабна підтримка бідних за рахунок бюджетних трансфертів призводить до зростання державних витрат, формування дефіциту держбюджету і зростання інфляції.

Наша статистика, яку ми ведемо по Україні з 1999 року, показує, що від зростання інфляції найбільше страждають найбідніші. Бо в першу чергу починають рости ціни на ті товари і послуги, які вони споживають. Таким чином, інфляція призводить до збільшення падіння рівня життя в країні не лише бідних, яким вже нема на що купувати, а й тих, хто вже наблизився до бідності. Загальна кількість малозабезпечених громадян зростає.

Показовий приклад. На відміну від України, економічна модель розвитку Туреччини заснована на зростанні інфляції. У Туреччині за останні п'ять років ціни виросли трохи більше ніж на 40%, а в Україні – на 71%.

Масове невдоволення владою

Кардинальні серйозні економічні реформи можна проводити тоді й лише тоді, коли ці реформи в кращому випадку користуються підтримкою значної частини населення, а в гіршому – хоча б сприймаються значною частиною населення.

Я далека від того, що тільки нерівність в Україні цьому заважає. Наша влада поводиться дуже нерозумно, не намагаючись ясно пояснити, що вона хоче робити з економікою.

Зараз, коли рівень довіри до влади практично відсутній, не можна говорити про проведення кардинальних реформ. Сьогодні населення погоджується лише на такі реформи, які можуть швидко дати результати. Але очевидно, що в українській економіці та соціальній сфері наразі не така ситуація, коли можна швидко отримати бажані позитивні результати.

Високий ризик соціального конфлікту

Але існує й інша проблема. Масове невдоволення владою створює серйозні підстави для соціального конфлікту.

Загроза соціального конфлікту зараз реально існує в Україні. Про це говорять і політологи, і про це починає свідчити соціологія. Та хочу звернути увагу, що в 2013 році, за місяць до відомих подій, жодне соціологічне дослідження не давало ніяких натяків на революцію. У мене є цьому своє пояснення. Я вважаю, що у нас відбуваються Майдани за принципом «Не треба нас дурити». Це реакція не стільки на загальну погану ситуацію, скільки на раптову спробу влади ігнорувати громадську думку. Тоді, нагадаю, влада проігнорувала євроінтеграційні пріоритети значної частини суспільства.

Крім того, українська соціологія відображає часом перекручену картину, бо специфіка нашого національного менталітету в тому, що ми думаємо одне, говоримо інше, а робимо третє.

Перешкоди для демократичних перетворень

Нерівність призводить до ослаблення і корозії державних інститутів. Це відбувається тому, що найменш захищені, бідні верстви населення мають дуже обмежені можливості, щоб відстоювати свої інтереси в прийнятті рішень владою і контролювати їх виконання. І навпаки. Ті, у кого є гроші, мають потужне лобі у владі і можуть відстоювати свої інтереси.

Корупція і загальна криміналізація суспільства

Як я вже казала, багаті люди мають можливості для захисту своїх інтересів. Але це ще не все. Вони змушені йти на зрощення влади і бізнесу, тому що політика в Україні – найвигідніший і найефективніший вид бізнесу. Багаті змушені давати хабарі, щоб скористатися наявними можливостями влади у власних інтересах. Інакше лобізм не працює. Крім того, надаються різні державні преференції цим людям, їхньому бізнесу. Це може бути або безпосередньо бюджетне фінансування, або різноманітні привілеї, зокрема податкові.

Хочу звернути увагу, що ситуація в Україні з субсидіями на послуги ЖКГ викликана, перш за все, щоб убезпечити тих, хто надає ці послуги, від падіння доходів. Це підтверджує і те, що Україна стала єдиною країною у світі, де субсидії надаються не населенню, а безпосередньо спрямовуються постачальникам послуг.

Наявність прямих або непрямих фінансових преференцій для бізнесу суперечить принципам вільного ринку, в умовах якого повинен бути рівний доступ до фінансових пільг. Це обмежує вихід на ринок нових гравців. І ці нові гравці також будуть змушені здійснювати протиправні дії, інакше можливості для бізнесу їм будуть закриті.

Така ситуація – безумовна перевага для правлячих політичних кіл. Тому я особисто абсолютно переконана, що влада в такій країні, як Україна, зацікавлена в збереженні великої нерівності та в зростанні кількості бідного населення. Тому що такими людьми значно простіше управляти.

Київський міжнародний інститут соціології під керівництвом Володимира Паніотто розробив індекс сприйняття російської пропаганди. Серед тих, кому не вистачає на їжу, цей індекс досягає 38 балів. Серед тих, хто може забезпечити собі нормальне життя, – лише 3%. Тобто коли ми говоримо, що люди дуже легко ведуться на ура-патріотичні і ура-революційні заклики, то це значною мірою пов'язано з розшаруванням суспільства і бідністю.

Особливо хочу виділити корупцію у сфері освіти. Діти, які сьогодні приходять до школи, бачать, що хороші оцінки можна купити, що можна купити гарне ставлення з боку вчителів. І діти починають сприймати це як соціальну норму. Тобто сьогоднішня корупція загрожує нам у майбутньому.

Зараз багато говорять: «Нехай прийдуть нові політики, нехай прийде молодь у владу. Нові політики будуть іншими». Не будуть! Вони не будуть іншими, бо вони виховуються на цій самій корупції, не вважають її протиприродним, протиправним явищем, а сприймають як невід'ємну частину життя.

Гострий кут. Чи посварить відставка Кутового Гройсмана та Порошенка

Проста відставка Кутового без призначення наступника фактично віддасть МінАПК в управління Гройсману. А саме група Кононенка в оточенні Порошенка і є найбільшим конкурентом прем'єра за вплив. Посилювати позиції Гройсмана ще й аграркою їм ні до чого.
Відставки міністрів – річ загалом звичайна. Але не в Україні. За кожним звільненням у нас стоїть так багато інтересів різних політично-фінансових груп, що на емоціях такі рішення не приймаються.
Можливість відставки глави МінАПК у парламенті і команді президента обговорювалась уже давно. Щонайменше з лютого співрозмовники УП в таборі Порошенка на запитання про можливі зміни в уряді називали і прізвище Кутового.
От тільки звільнитися глава МінАПК вирішив у час, коли розмови про відставку чи переформатування уряду Гройсмана фактично припинились. І це викликало одразу хвилю запитань про причини такого рішення.
Публічна заява про намір піти з уряду, зроблена Кутовим 23 травня, виглядала, на перший погляд, спокійною і виваженою.
"Вибір міністра про відставку є абсолютно природнім процесом для будь-якої європейської країни та традиційною світовою практикою", – йшлося в його дописі на Facebook.
От тільки про причини свого рішення міністр не сказав і слова ні у своєму дописі, ні за тиждень часу, що минув після нього.
Що спонукало главу МінАПК заявити про відставку, чи відбудеться ця відставка взагалі і головне – які наслідки матиме його рішення для стабільності всієї політичної системи.

У керівництві БПП кажуть, що Тарас Кутовий подав у відставку через земельну реформу ДМИТРО ЛАРІН, УП
Чия земля?

"Зрозумійте, що Кутовий не емоційна людина. Він випускник Школи КДБ (Академії СБУ – УП), а такі люди під емоціями не приймають рішень. Він завжди робить тільки тоді, коли все добре зважив", – розповів УП про свого колишнього колегу один із впливових депутатів БПП.
"У Кутового дуже добрі стосунки з Кличком, тісні стосунки з Палатним і взагалі всім ядром "УДАРу". Він не міг піти у відставку, не поговоривши з ними. І з президентом у нього нормальне спілкування було, Порошенко завжди з повагою про нього говорив", – додав співрозмовник у БПП.
І мав рацію, але тільки частково. За даними джерел УП в найближчому оточенні президента, зустріч, мінімум одна, із Порошенком у Кутового перед його заявою справді була.
Що на ній обговорювалось, збагнути не важко, якщо врахувати, що уже за кілька хвилин після допису Кутового про відставку, близько десятка співрозмовників УП в Кабміні, АП та різних групах БПП називали одну і ту ж причину звільнення міністра.
"Він іде через земельну реформу. Кутовий має зовсім інший погляд на неї ніж Гройсман", – розповів співрозмовник в керівництві БПП.
У владної команди є кілька різних поглядів на земельну реформу.
Перший із них відстоював, власне, Тарас Кутовий.
Згідно з його баченням, запроваджувати в Україні одразу ринок землі не можна, а спершу варто запустити торгівлю договорами оренди.
Такі договори на 50-100 років мають стати товаром, а орендарі отримати змогу купувати-продавати-закладати в банки свої права на оренду.
На думку Кутового, такий процес дозволить провести легальну консолідацію земель у тих, хто хоче на ній працювати, і дасть їм змогу залучати інвестиції. А на другому і третьому етапах уже мав би запуститись і продаж землі.
Крім того, такий варіант не поставить на вуха аграрні холдинги, які уже мають в оренді великі площі і бояться, що можуть втратити контроль над ними. А спокій великих гравців давав шанс на голосування відповідного законопроекту у Раді.
Однак, зареєстрований наприкінці 2016 року проект банально завис у парламенті. Попри кілька спроб він навіть не був включений до порядку денного.
Інший варіант реформи просуває команда прем'єра Володимира Гройсмана. Суть її зводиться до запуску ринку землі виключно між фізичними особами. Громадяни України мають отримати право через аукціон купити до 200 гектарів землі. Продаж земель компаніям чи іноземним громадянам буде заборонено. За продаж ділянок у перші три роки після покупки передбачено пеню у 50% вартості.

Відставка Кутового без призначення наступника фактично віддасть МінАПК в управління Гройсману

Такий варіант викликав досить неоднозначну реакцію навіть у президентській фракції у Раді.
"Що це таке? Мало того, що не ясно, як працювати великим компаніям, то ще й коли ти купив землю, то не можеш її продати. Що це за такий ринок?", – обурювався в розмові з УП один із лідерів фракції БПП.
Не сприймає цей варіант і Кутовий. У своєму інтерв'ю "5 каналу", він обурювався, що варіант 200 га в руки не дасть притоку грошей в аграрку.
"Ця формула не передбачає взагалі ніяких інвестицій, бо у цих 200 гектарів гроші муситимуть вкладати наші фермери, українські гроші, а не іноземні інвестиції", – сказав міністр.
Прем'єрський варіант реформи розроблявся під керівництвом заступника Кутового Максима Мартинюка.
Останнього вважають креатурою прем'єра Гройсмана, і з ним у Кутового назрів болючий конфлікт. Заступник, начебто, підпорядковувався не так міністру, як прем'єру, і саме його завдання виконував у всіх "рибних" сферах, які підпорядковані МінАПК. А це, наприклад, монополія "Укрспирт" чи не менш ласий шматок – "Укрліс".
Крім того, за словами одного з впливових депутатів БПП у міністра Кутового нещодавно з'явились проблеми і з силовиками через справу Продовольчо-зернової корпорації.
Але головною точкою неповернення стала таки земельна реформа.
За даними "Громадського", перед своєю публічною заявою про відставку Кутовий зробив схожу на засіданні уряду. Тоді прем'єр Гройсман вимагав, щоб міністр підписався під проектом земельної реформи Мартинюка.
"Під час дискусії Тарас вперше сказав, що не готовий підписати проект концепції та попередив, що скоріше звільниться з уряду, аніж зробить це", – цитує виданняодного з членів уряду.
Багаточисельні спроби УП поговорити з міністром, успіху не мали. На своїй Facebook-сторінці Кутовий за цей час публікував лише різні протокольні новини, а його особистий сайт останньою новиною має повідомлення про намір піти у відставку.

Як тримати "УДАР"?

Проте зник він не лише для преси. Ні до оголошення свого рішення піти у відставку, ні за тиждень після нього Кутовий не знайшов часу, щоб зустрітись з депутатами групи "УДАР". Це при тому, що до походу в Кабмін він же цією групою і керував.
За словами депутатів -"ударівців", станом на вечір 29 травня, Кутовий із ними не зустрічався, чим викликав немале роздратування у групі.
У розмові з УП депутати Кличка особливо слів не добирали, коли мова заходила про Кутового.
Найбільш делікатним був один з лідерів "УДАРу" Артур Палатний.
"Я ще нічого не знаю. Ми сподіваємось таки зустрітись із Кутовим і послухати його аргументи. Можливо, вони нас і не задовільнять", – сказав Палатний, натякнувши, що ніякої відставки може і не бути.
А якщо придивитись до політичних процесів останнього часу, то можна зробити висновок, що у відставки Кутового може бути багато противників.


Відставка Кутового може поставити в незручне становище і Віталія Кличка

AGRONEWS.ORG
По-перше, група "УДАРу" у Раді. Вона за останній час уже встигла пережити один публічний ляпас від президентської команди, членом якої формально теж є. Мова про завалене голосування за призначення "ударівця" Валерія Пацкана головою Рахункової палати.
Крім того, зараз почалась епопея з обрання омбудсмена, на посаду якого претендує інший член "УДАРу" Сергій Алексєєв. Як і в історії з Рахунковою палатою, в "ударівця" з'явилась несподівана серйозна конкурентка з НФ Людмила Денісова, і питання має всі шанси так само зависнути.
Більше того, відставка Кутового може поставити в незручне становище і Віталія Кличка.
Лідер "УДАРу", хоч формально і влив свою партію у БПП, але останнім часом серйозно подумує над її відродженням.
Як розповідають співрозмовники УП у команді президента, керівництво БПП навіть розглядало можливість виходу групи "УДАР" зі складу президентської фракції.
Союзників Кличко розглядав різних, аж до можливості союзу з Юлією Тимошенко, з якою проводив навіть спільну соціологію.
Але останнім часом лідер "УДАРу" намагається зблизитись з новим центром впливу у владі, яким стає прем'єр Володимир Гройсман. І в цій грі відкрита конфронтація Кутового з Гройсманом ставить Кличка перед дуже незручним вибором, якого б він хотів уникнути.
З іншого боку, проти відставки глави МінАПК можуть виступити і ті, хто ще недавно її підтримував. Частина оточення президента, яка орієнтується на заступника глави фракції БПП Ігоря Кононенка, висловлювала раніше невдоволення діями Кутового.Однак у нинішній ситуації знайти заміну цьому міністру, а тим паче провести її через дуже нестабільну сесійну залу буде дуже непростим завданням.
Проста відставка Кутового без призначення наступника фактично віддасть МінАПК в управління Мартинюку, тобто – Гройсману. А саме група Кононенка в оточенні Порошенка і є найбільшим конкурентом прем'єра за вплив у країні. Посилювати позиції Гройсмана ще й аграркою їм ні до чого.
Ситуація, як видно, не з простих. От усі уже тиждень і утримуються від публічних коментарів. Але це неспокійне мовчання не має нікого хвилювати. Політичні еліти здатні якось домовитись.
Головне питання у цій ситуації – доля реформи, за яку ніхто із нинішньої влади, здається, не хоче нести відповідальності.

Роман Романюк, УП

Наука в "тройной спирали"

В соответствии с общепринятой теорией и общепризнанной практикой современного социально-экономического развития государства, при разумном управлении доступными материальными и интеллектуальными ресурсами, происходит постепенное сближение интересов власти, бизнеса и науки (вместе с образованием). Это — реализация принципа т.н. тройной спирали. Практика показывает, что без этого сближения успеть за темпами мирового прогресса невозможно. Индикатором наличия взаимопонимания и готовности действовать по единому плану всех перечисленных деятельных групп является создание организаций, учредители которых — стейкхолдеры всех трех "спиралей". Одним из типов таких организаций являются, например, технопарки. Как обстоит дело с этой спиралью в Украине?

Судя по высказыванию высокопоставленных должностных лиц в Украине, никаких проблем у нас с этим нет. По крайней мере, представляя на заседании правительственного комитета "Стратегию развития высокотехнологической индустрии для Украины до 2025 г.", министр экономического развития и торговли, одобряя эту стратегию, сказал: "В действительности Украина имеет практически все институты инновационного развития: венчурные фонды, бизнес-инкубаторы, центры трансфера технологий, технологические и научные парки, технологические кластеры. Однако их деятельность системно не координируется". 

Хотелось бы возразить. Во-первых, 90% названных организаций всех типов существуют в Украине в виде муляжей, а, во-вторых, нигде в мире их деятельность не координируется, тем более системно, государством. При такой характеристике стратегии приходится констатировать, что она не только не в состоянии способствовать развитию высокотехнологической индустрии, а, наоборот, будет тормозить этот процесс. Конечно, некоторые отрасли отечественной промышленности, как показывают наши исследования, могут развиваться достаточно быстро (только, увы, не на основе отечественных технологий), и правительство, показывая на них, будет утверждать, что стратегия работает. А остальные отрасли останутся, в лучшем случае, в состоянии застоя, но никто этого принципиально замечать не будет, чтобы не портить себе настроение. 

Чтобы управлять таким сложным процессом как технологическое развитие, надо быть в этом деле экспертом. Этимология слова "эксперт" — знающий по опыту. Наши высокопоставленные представители министерств по опыту знают, в лучшем случае, как эффективно управлять фирмой, но никак не государством. Конечно, можно с кем-то посоветоваться и постепенно приобрести хотя бы минимально необходимые знания. Но правильно выбрать экспертов, "знающих по опыту", как управлять экономическими агентами в интересах государства, — тоже непростая задача.

На Западе есть стандартная система обращения правительств за консультациями к университетам, государственным лабораториям и консалтинговым компаниям, в которых работают представители тех же университетов и лабораторий. У нас же считается (теми, кому требуется качественная экспертиза государственных проблем), что наша академическая наука (включая университетскую) никчемная и ничего хорошего посоветовать не может. Консалтинговых компаний, имеющих длительную положительную историю, у нас тоже практически нет. Поэтому ищут правды за границей.

Там, впрочем, специалисты более ответственно относятся к своим знаниям и, соответственно, к своей роли экспертов. Трезво оценивают ситуацию и дают вполне разумные рекомендации, но, естественно, исходя из своего опыта и знаний. И эффективность их рекомендаций могла бы быть высокой, если бы наше развитие как-то коррелировало с их опытом. А в реальности получилось, что хотя прошлогоднюю оценку независимыми зарубежными экспертами состояния инновационной системы Украины можно признать достаточно справедливой и обоснованной, однако, что касается "Рекомендаций по созданию благоприятных условий для построения инновационной экономики в Украине" (№24-№30), то реализация их весьма сомнительна, а то и невозможна.

Процесс "реформирования" науки, который мы сейчас наблюдаем, — это попытка заставить ученого действовать по указке извне. Причем, среди этого сонма указующих немало представителей из числа активных исследователей, но, как правило, неудовлетворенных собственным карьерным положением — не получил вожделенную престижную премию, не удалось стать член-корреспондентом и т.п. Такие активисты не способны аргументировать научные претензии к руководству Академии, просто ищут виноватых в том, почему Академия не осталась до сих пор такой же авторитетной, как во времена СССР. 

В ZN.UA недавно была опубликована статья А.Демченко "Без компаса и парусов дрейфует украинская наука" с острой критикой в адрес руководства Национальной академии наук. Если бы автор был лучше знаком с теорией организации научной деятельности (а это непростая научная дисциплина), быть может, он бы скорректировал некоторые свои аргументы. В то же время хочу отметить, что название статьи очень символическое. И что главное — соответствует действительности. Уже больше 25 лет таков режим существования украинской науки. Однако, несмотря на то, что украинской науке не только не проложили курса к социально-экономическим проблемам, требующим решения, но ее лишили и парусов, наверное, чтобы наука не стала управляемой. Именно так символически можно оценить 25-летнюю историю борьбы обездвиженной украинской науки с политическими тайфунами и цунами. Но, к удивлению всех, украинская наука жива до сих пор и даже время от времени показывает результаты, как принято говорить, мирового уровня. Значит, капитан нашего исследовательского судна оказался мудрым и целеустремленным. Конечно, и капитан, и команда не вечны и нуждаются в замене, но как это сделать "без парусов и без компаса" так, чтобы не нанести непоправимый вред "матчасти" корабля и всему научному сообществу?

Мне кажется, что большинство членов отечественного научного сообщества понимают причины глубинных процессов разрыва между возможностями науки и уровнем научного обеспечения развития отечественной экономики, но обсуждать в средствах массовой информации предпочитают второстепенные события внутренней научной жизни. Конечно, плагиат — это явное воровство, но карманные воришки никогда не были законодателями экономических отношений, а рост карманных краж всегда был лишь последствием неудачной экономической политики. Любую кражу следует просто карать по закону, а не смаковать подробности мошенничества на страницах газет. Зато более важно тщательно разобраться с причинами отлучения науки (вместе с образованием) от ее экспертной функции и поощрения роста в нашей стране удельного веса низкотехнологического производства. 

К сожалению, в обсуждении причин крайне неудовлетворительного процесса интеграции науки в единое исследовательское европейское пространство слабо участвуют общественные научные организации. В то же время в правительственных документах, регулирующих имплементацию этого документа, фактически не планируется реализация большинства пунктов ст. 374, 375, 376 Соглашения. Было бы интересно узнать причину такого пренебрежения правительством обязательствами, которые им (от имени нас) были приняты при подписании документа.

Тем не менее, мы продолжаем "в кулуарах" много говорить об интеграции с Европой, в том числе и в сфере научных исследований и инновационного развития. И есть надежда, что этот процесс начнется, но только тогда, когда у нас будут одинаковые с европейцами ценности. Для этого надо, наконец, осознать, что кроме ценностей науки, ценностей бизнеса, ценностей власти есть ценности, объединяющие власть, науку и бизнес в систему, которую называют "тройной спиралью".

На яке майбутнє може сподіватися українська наука

На початку дев'яностих, коли Україна мала приблизно такий же рівень забезпечення дослідниками, як і провідні країни Європи, Міжнародний валютний фонд наполегливо рекомендував нам скоротити науковий потенціал утричі.

В ті часи угоди з МВФ у нас не публікувалися, але авторитетні фахівці, яким пощастило бачити текст відповідного документа, одностайно твердять, що рекомендація була саме такою.

Така рекомендація була цілком зрозумілою із геостратегічних міркувань в світлі тодішнього розуміння країнами Заходу проблем власної безпеки.

Адже нашу державу тоді все ще розглядали як вагому частину "пострадянського блоку", взаєморозуміння між Україною і Росією не викликало серйозних сумнівів, а всім було відомо, що радянська наука, в тому числі й наука України, значною мірою працює в інтересах оборони.

Тож послаблення цієї науки, відволікання вітчизняних дослідників від проблем, пов’язаних з воєнними справами, вважалося одним із напрямків гарантування безпеки.

Для прискорення такого відволікання було навіть створено міжнародний фонд з красивою назвою Український науково-технологічний центр (УНТЦ), якому, звичайно, не можуть не бути вдячними деякі українські вчені за підтримку в тяжкі часи, але який також відіграв помітну роль у припиненні досліджень, результати яких дуже придалися б нам сьогодні.

Став він, поза всяким сумнівом, і джерелом розвідувальної інформації найвищого ґатунку для зацікавлених установ, адже в своїх заявках на гранти вчені мусіли детально викладати інформацію про свій доробок, а заявок тих було набагато більше ніж грантів, які були надані.

Зробив він свій внесок і в те, що Україна перестала бути помітним конкурентом світовим виробникам зброї.

Згадані рекомендації викликали майже шок в українських вчених, проте з готовністю були сприйняті владою: вона не тільки взялася до їх реалізації, але й подібно до надто запопадливого молільника, який бив поклони, не шкодуючи власного лоба, значно їх перевиконала – чисельність дослідників в результаті майже невпинного урізання фінансування та так званої "оптимізації" наукових установ зменшилась в Україні майже у 5 разів.

Спробую пояснити, що це означає.

Одним із найважливіших показників, за допомогою яких фахівці порівнюють можливості різних країн до інноваційного розвитку їх економіки є кількість дослідників на один мільйон населення.

У 2013 році в середньому по країнах ЄС цей показник становив 3359 осіб.

При цьому керівництво Євросоюзу, проаналізувавши можливості прискорення інноваційного розвитку, прийшло до висновку, що цього недостатньо, і поставило завдання залучити до науки Європи додатково щонайменше 3 млн дослідників.

Це світова тенденція: як інформує доповідь ЮНЕСКО, за 5 років чисельність наукових працівників у світі збільшилася з 2007 року на 20% сягнула вже 7,8 млн осіб.

Проте динаміка кадрового потенціалу української науки протилежна європейській і загальносвітовій тенденції його розвитку.

Ми, не забуваючи мов заклинання повторювати про своє прагнення до європейських стандартів, "доскорочувались" вже до того, що кількість дослідників на мільйон населення стала в 2,6 рази меншою, ніж у ЄС.

У загальній кількості зайнятого населення України 2014 та 2013 роках науковці становили лише 0,49% (1990 року – 1,16%).

Тобто, ми вийшли на рівень найменш розвинених у плані науки країн, таких як Румунія (0,46%) й Кіпр (0,71%).

У Фінляндії ж ця частка сягає 3,2%, у Данії – 3,2%, у Швейцарії – 2,66%, у Норвегії – 2,56%, у Словенії – 2,27%. До того ж, за останні роки в названих країнах вона досить інтенсивно нарощувалася.

У середньому по ЄС цей показник у 5-6 разів більший, ніж в Україні.

Майже всі наші сусіди, навіть ті, чия наука раніше суттєво поступалася авторитетом українській,  і Туреччина, і Польща, і Румунія – постійно нарощують свій науковий потенціал (не кажучи вже про безпрецедентний темп його зростання в країнах, які ставлять собі за мету наздогнати економічно розвинених конкурентів – в Японії, Південній Кореї, Китаї і т. ін.).

Нам пояснюють: важко державі, адже фактично ми перебуваємо в стані війни, отже – не вистачає коштів.

Аргумент, звичайно, потужний – таки важко…

Але чи легше було, наприклад, під час вітчизняної війни з фашистською Німеччиною? Під час тієї надзвичайно важкої – і в людському плані, і в економічному – війни витрати на науку в СРСР було збільшено в 1,2 рази. А відразу по закінченні війни – у 1946 році – заробітну плату науковців було збільшено в 5-6 разів.

Ті, хто нібито починає розуміти гостроту цих проблем, зітхають і кажуть: це все так, але доведеться трохи почекати, почнеться економічне зростання – почнемо підтримувати науку і будемо швидко нарощувати її потенціал.

Але ж чи можливо, в принципі, його "швидко нарощувати"?!.

Вивчаючи сумну динаміку структури кадрового потенціалу української науки ми в Інституті досліджень науково-технічного потенціалу і історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, ще і ще раз переконуємося в тому, що швидко його легко знищувати, а от нарощувати зовсім не так просто.

Якщо кваліфікованого робітника можна підготувати за 1-2 роки, вчителя чи інженера за 4-5 років, то для формування повноцінного дослідника – значно більше.

Щоб створити продуктивно працюючий науковий колектив може не вистачити і десятиліть. Адже його можливості визначаються не тільки особистими якостями окремих працівників, але й раціональним розподілом рольових функцій гармонійним поєднання дослідників різних поколінь.

Особливістю науки є й те, що процес формування дослідника відбувається тільки в самій науці – в науковому колективі, тому кадровий її склад поповнюється тільки за рахунок приходу молоді.

Випадки, коли в науку приходять люди зрілого віку, звичайно, трапляються, але це – рідкість. Попри всі негаразди, прихід молоді до науки донедавна навіть дещо зростав, що було приводом для деякого стриманого оптимізму щодо можливостей її відродження в майбутньому, незважаючи на те, що значна частина дослідників молодшого і середнього віку, здобувши певну кваліфікацію, покидала її в пошуках більш достойної оплати своєї праці.

Але після 2012 року падіння престижності професії науковця і її безперспективність в очах молоді переважили: прихід її у науку почав падати.

Природно, виникло питання: що ж буде далі?!.

Шукаючи відповіді на нього ми розробили метод прогнозування, який дозволив розрахувати подальшу еволюцію кадрового потенціалу вітчизняної науки на наступні десятиліття. Результати цього розрахунку представлені на малюнку.

 

Еволюція чисельності дослідників в Україні на протязі 2005 – 2015 років та прогноз до 2035 року для двох варіантів політики

Як видно, у випадку, якщо нічого в політиці нашої влади по відношенню до науки не зміниться, і в динаміці її кадрового потенціалу збережуться ті ж самі тенденції, що їх ми спостерігали на протязі 2011 – 2015 років, до 2035 року кількість дослідників в Україні зменшиться ще в 4,6 рази у порівнянні з 2015-м роком (тобто їх стане у 7,3 рази менше, ніж у 2005 році, й щонайменше у 20 разів менше ніж на початку дев’яностих).

У стільки ж впадуть і наведені вище показники рівня інноваційних можливостей країни. Якщо ми до цього допустимо, то це вже можна вважати остаточним завершенням ліквідації української науки і будь-яких сподівань на дійсно інноваційний розвиток нашої економіки в сучасному світі.

Зрозуміло, що допустити такого нехтування долею майбутніх поколінь ніяк не можна.

Для того, щоб такого не трапилось, необхідно різко підвищити соціальний статус і умови праці науковців з тим, щоб притік молоді до науки почав істотно наростати, і дослідники не змушені були тікати з науки, шукаючи більш пристойної оплати праці.

Ми спробували бодай в загальних рисах оцінити обриси тієї нової політики держави по відношенню до вітчизняної науки, яку необхідно реалізувати для відновлення наукового потенціалу України.

Основне, чого необхідно при цьому досягти, – це припинення відтоку з науки молоді та дослідників середнього віку, для цього перш за все потрібно підвищити заробітну плату дослідників.

Опитування молодих вчених дає підстави зробити висновок, що за їх особистою оцінкою реальні їх життєві потреби у 2 – 3 рази перевищують отримувану ними заробітну плату.

Це не тільки закріпило б їх в наукових інститутах, але й суттєво підвищило б престиж наукової праці, що в свою чергу забезпечило б посилення притоку молоді в науку.

На малюнку вище показано розрахунок варіанту динаміки кількості дослідників ("підтримка 1"), який був би реалізований у випадку, коли такі заходи були б достатні для збільшення приросту вікових груп до 29 років на 25% за кожне п’ятиріччя, не допускаючи за такий же період більше 10% втрат вчених віком від 30 до 59 років, а старших 60 років – понад 25%.

Це зовсім не легкий варіант, він вимагає значних витрат і зусиль. І все ж, як добре видно на малюнку вище, він розчаровує – його ніяк не можна назвати варіантом відтворення кадрового потенціалу науки України.

Це скоріше варіант його стабілізації, припинення катастрофічного руйнування.

Здійснюючи таку політику, держава навіть за 20 років не зможе хоча б вийти на той рівень кадрового забезпечення своєї науки, який мала у 2011 році.

Подальші пошуки більш ефективних варіантів дозволили прийти до висновку: для того, щоб до 2035 року наблизитись до співмірних з нинішніми європейськими стандартами показників кадрового забезпечення науки, Україні необхідно щонайменше подвоювати кожні 5 років прихід молоді в науку, не допускаючи при цьому щорічних втрат більш 1% вікових груп від 30 до 59 років та близько 5% – понад 60 років.

Зрозуміло, що це ще більш нелегкий варіант, але на нього треба наважитись, якщо ми дійсно прагнемо до інноваційного розвитку.

Причому – невідкладно. Про це свідчать результати розрахунку ймовірної еволюції кадрового потенціалу вітчизняної науки, для випадку, коли така політика почне реалізуватися не зараз, а тільки починаючи з 2020 року (представлений на малюнку пунктирною лінією).

 

Прогноз еволюції чисельності дослідників в Україні для випадку, коли державна політика забезпечить подвоєння приходу молоді до науки кожні 5 років і припинення масового відтоку науковців в інші сфери діяльності для випадків, коли відповідна політика почне здійснюватися негайно, або якщо відкласти її реалізацію до 2020 року

Як бачимо, ситуація у вітчизняній науці доведена вже до такого катастрофічного рівня, її здатність до самовідтворення настільки придушена, що зволікання навіть на 5 років вже не приведе просто до відповідного "зсуву" розрахованої кривої, як цього можна було б чекати із "загальних міркувань", а зробить досягнення бажаних показників практично неможливим на протязі ще принаймні 10 років (а отже коштуватиме це ще дорожче, і досягти необхідної мети буде ще проблематичніше).

Таким чином, конче необхідні екстраординарні заходи підтримки наукового потенціалу держави – заходи, спрямовані на його відродження, а не на виживання, причому негайно – інакше й виживання може не скластися.

Таких заходів Україна ще не бачила і декому може здатися, що вони взагалі неможливі.

Проте, якщо придивитися, що робиться для нарощування кадрового потенціалу науки у країнах, які дійсно хочуть вирватися з "третього світу" і вийти в число лідерів економічного розвитку – наприклад, Китай чи Індія – то неважко переконатися, що задля такої мети вони дійсно йдуть на надзвичайні заходи і витрати: витрачаються колосальні кошти для повернення науковців, які покинули країну і працюють за кордоном, для переманювання іноземних молодих дослідників і студентів.

Заробітна плата науковців у Китаї за 15 років зросла у 24 рази.

Зовсім не багата Індія збудувала навіть ціле місто для дослідників і розробників ІТ-технологій. 

Що це – вияв особливої симпатії до науки й науковців, чи сердечної доброти до них з боку влади?

Зовсім ні – це просто прагматичне розуміння того, що без науки країна не має майбутнього.

Тим часом наш уряд продовжує "оптимізацію" наукових установ, недофінансуванням примушуючи їх до скорочення штатів і переходу на неповний робочий тиждень, що врешті решт змушує і тих дослідників, які до останнього часу зовсім не збирались цього робити, шукати собі роботи поза наукою.

В той же час Мінфін вважає великим кроком вперед, в напрямку підтримки науки, те, що в держбюджеті на 2017 рік під тиском протестів і заперечень її фінансування було урізане дещо меншою мірою, ніж він це планував спочатку.

Це з одного боку, а з іншого – МОН, підім’явши під владу свого апарату державну систему атестації кадрів, з настирністю вартою значно кращого застосування щороку запроваджує все нові і нові перепони для молодих дослідників, які гальмують і сповільнюють поповнення науки молоддю.

Мотивується це бажанням поліпшити якість підготовки кандидатів наук та знову ж таки вийти на рівень "європейських стандартів", наївно трактованих – майже з точністю до навпаки.

Наприклад, ступінь кандидата наук (в західному варіанті – Phd – доктор філософії) у більшості країн Заходу ніколи не вважалась чимось надто унікальним.

Її розглядали як підтвердження того, що молодий вчений вже довів, що він може проводити наукові дослідження.

Ступінь поваги до того, хто її здобув, і міра врахування при вирішенні його подальшої долі визначалась (і визначається й зараз) тим, яка установа її присвоїла: чи це авторитетний інститут або університет, а чи мало кому відомий провінційний заклад.

Не робиться здебільшого і надто великої події й з самого процесу захисту.

Згадаймо до чого зводився такий захист у молодого Альберта Ейнштейна – він приніс в університет невеликий зошиток, в якому була викладена суть його роботи. Ректор призначив трьох професорів, яким доручив з нею познайомитись. Вони зустрілися з автором і, поспілкувавшись з ним, вирішили, що робота цікава, а значить йому можна присвоїти ступінь доктора філософії – оце і все.

У нас же цей акт перетворився в ритуальне священнодійство, яке обставляється сотнями бюрократичних вимог і правил, супроводжується формуванням величезної кількості паперів, збиранням численних підписів, печаток і т.п.

І при цьому за активної підтримки засобів масової інформації настирливо повторюється думка, що рівень вимог до дисертаційних робіт все ще недостатній і його треба підвищувати.

Бюрократія ж по самій природі своїй не може запропонувати інших шляхів будь-якого "посилення", крім суто бюрократичних – подальшої регламентації і розширення формальних вимог і правил.

Цікаво, що це не є специфікою вітчизняної бюрократії, це результат закономірності, яку дослідники зафіксували у всьому світі: будь-які намагання усунити недоліки бюрократичної системи управління бюрократичними методами завжди приводять лише до їх посилення. Американський соціолог Р.Мертон назвав цю загальну закономірність бюрократичним зачарованим колом.

Врешті решт ми вже вийшли на рівень, коли той же Ейнштейн навряд чи прорвався б у наші кандидати наук, не говорячи вже про обрання професором – адже він, наприклад, не дуже добре володів тоді англійською! (в Прінстонському університеті пішли на це, не знаючи наших правил і того, що врахування здійсненого його роботами грандіозного перевороту в фізиці не передбачено інструкціями наших бюрократів!). 

Мало того, що вся ця паперотворчість займає надзвичайно багато часу і в пошукача наукового ступеня, і у багатьох учасників процедури підготовки та здійснення захисту, вона стала в Україні також основою механізму безсовісного оббирання молодих вчених – кошти, які вони змушені витрачати, щоб захистити дисертацію, стали вже просто захмарними.

При цьому, якщо колись опонентам виплачувала певну суму за їх роботу установа, при якій організована відповідна спеціалізована вчена рада, то в умовах хронічного недофінансування інститутів всі змушені були погодитись, що все це має робитись за рахунок того, хто захищається.

І наскільки мені відомо, такса там досить грандіозна.

У всякому разі, один молодий доктор наук, повертаючись після опонування на захисті дисертації, задоволено заявив: "Взагалі кажучи, я міг би і не працювати й непогано прожив би тільки за рахунок опонування!"

Так і хочеться закричати якомога голосніше: "Колеги! Схаменіться! – Під питання ставиться саме існування науки в нашій країні, треба зробити все можливе і неможливе, щоб більше молоді приходило в наукові колективи, а ви, керуючись своїми меркантильними інтересами і жадібністю, фактично приєдналися до тих, хто активно гальмує її прихід".

Якщо ж говорити про якість робіт, то проблема тут не в кількості бюрократичних вимог і обмежень.

Можу з впевненістю стверджувати, що в авторитетних наукових колективах, які працюють на світовому рівні, вона зовсім не знизилась.

Як і раніше, користуються повагою у світі дослідження з математики і теоретичної фізики, з молекулярної біології і генетики, з хімії. Інша справа, що відсутність коштів для закупівлі нового обладнання та необхідних матеріалів дуже загальмувала проведення експериментальних досліджень.

Проте це вплинуло не стільки на якість дисертаційних робіт у відповідних галузях науки, скільки на їх кількість.

Справжньою бідою стала значна кількість компілятивних і кон’юнктурних дисертацій в галузі суспільних та гуманітарних наук.

Це має свої історичні корені, адже саме тут поряд з серйозними дослідниками було й лишилось чимало таких, хто звик працювати за принципом "чего изволите?" і бачив своє основне завдання у тому, щоб "науково обґрунтувати" вже прийняті рішення влади.

Отже рівень робіт, як і в минулі часи, визначається науковим рівнем наукових установ, в яких вони виконуються і в яких захищаються.

Оцінити цей рівень за бюрократичними показниками принципово неможливо – це можуть зробити тільки фахівці відповідної галузі наукового знання.

Причому особливістю нинішнього етапу розвитку науки є те, що це повинні бути фахівці достатньо вузького профілю, хоча й вони не застраховані від помилок.

Втручання ж бюрократії в цей процес приносить тільки шкоду. В цьому можна переконатися, придивившись уважніше до атестаційного процесу в Україні, в якому апарат ДАК’у навчився віртуозно управляти експертними радами.

Олександр Попович, доктор економічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки Національної академії наук України Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Пенсионная реформа: какое будущее правительство готовит украинцам

Пенсионная реформа - один из ключевых пунктов меморандума о сотрудничестве между Украиной и Международным валютным фондом. Недавно Кабинет министров представил ее наработки

Правительство не планирует повышать пенсионный возраст. Главные пункты: введение справедливой пенсионной системы, увеличение пенсий с 1 октября этого года для почти 6 млн пенсионеров и отмена налогов на пенсии работающим пенсионерам. Также в планах стоит амбициозная задача до 2024 года сделать Пенсионный фонд бездефицитным. Хотя сейчас его дефицит составляет более 140 млрд грн.

Politeka выяснила, реально ли осуществить предложенную правительством пенсионную реформу, где брать деньги на выплаты и что на самом деле получим в результате.

Борис Кушнирук, экономист:

— Учитывая положительную динамику поступлений в госбюджет и, соответственно, Пенсионного фонда, повышение пенсий возможно. Даже если после этого возрастут расходы Фонда, они не должны выйти за пределы дефицита, который был запланирован законом «О Государственном бюджете».

Что касается бездефицитного Пенсионного фонда до 2024 года — с этим сложнее. Правительство планирует шаги, направленные на то,чтобы уменьшить количество людей, которые будут находиться в пределах пенсионной системы. В частности, они будут вынуждены выходить на пенсию только когда будет соответствующий стаж отчислений в Пенсионный фонд. Планируется сокращение количества профессий, предусматривающих досрочный выход на пенсию. Это должно сбалансировать Пенсионный фонд.

К сожалению, правительство решило сохранить безнадежную солидарную пенсионную систему с ее огромной дифференциацией в пенсиях и сложной системой расчетов. Ее лишь немного трансформировали. Заложили модель, которая нежизнеспособна в долгосрочной перспективе.

Даже если пенсионный возраст повысить, в долгосрочном измерении количество людей пенсионного возраста по отношению к работающим будет постоянно увеличиваться. Это вопрос демографии. Реформировать пенсионную систему можно только в сторону постепенного сокращения взносов в нее и, соответственно, выплат. Люди должны осознавать, что из солидарной системы смогут получить только минимальную стандартную для всех пенсию и только те, кто имеют достаточный стаж отчислений в Пенсионный фонд. Все остальное должны сами накопить. Кто-то может купить смягчения, другие — отложить в государственные пенсионные фонды или страховые компании, или на банковские счета со специальным режимом.

Государство может лишь стимулировать эти накопления через налоги и преференции, но не вмешиваться, не заставлять и не устанавливать их обязательность. Особенно учитывая экономическую и политическую нестабильность, когда не может гарантировать защиту этих сбережений.

Олег Устенко, исполнительный директор Международного Фонда Блейзера:

— Коллапс украинской пенсионной системы может наступить раньше, чем кажется. Во-первых, у нас колоссальный дефицит Пенсионного фонда, который находится на уровне 6% ВВП. Даже по определению недостаточности государственных финансов, он вдвое превышает максимально допустимый уровень. Во-вторых, в силу плохой экономической ситуации и вялости реформ, актуальными стали серьезные проблемы: интенсифицировались миграционные потоки из Украины и на высоком уровне находится теневой сектор экономики. В результате имеем соотношение 11 работающих к 10 пенсионерам. По всем экономическим показателям, это нестабильный уровень.

Можно прятать голову в песок и ничего не делать. Впоследствии должны будем убить существующую пенсионную систему. Возможны несколько жестких вариантов. Например, последовать примеру Грузии и установить одинаковую минимальную социальную пенсию без индексации. Абсолютная уравниловка. Если же не удастся и ее удержать, вообще отказаться от пенсионного обслуживания, как это было сделано в странах бывшего СССР в Средней Азии. Тогда заботы о пенсионерах становится делом их семей. Если не хотим ни того, ни другого, должны думать, как увеличить количество работающих в экономике, которые будут платить единый социальный взнос и пытаться уменьшить количество пенсионеров и, вместе с тем, сократить расходы Пенсионного фонда.

Чтобы увеличить количество работающих, нужны структурные реформы, которые обеспечат высокоскоростной экономический рост для страны на уровне от 5% в год и выше, а не 2,2%, как было в прошлом году, и не прогнозируемые 2%, которые можем получить в этом году.

Относительно расходов Пенсионного фонда, хотя бы в краткосрочной перспективе это можно сделать, установив лимит на максимально возможную пенсию. В предыдущем меморандуме о сотрудничестве с МВФ, предлагали предельный размер пенсии — 10 700 грн. Учитывая, что Украина вторая после Молдовы по бедности страна в Европе, где ВВП на душу населения составляет $ 2000 в год, установить уровень пенсий можно и ниже. Например, на уровне восьми тысяч грн. Это не затронет большую часть пенсионеров. Также МВФ в первом меморандуме рекомендовал отказаться от льготных выходов на пенсию. Это политически сложно сделать, но нужно. Также любым способом нужно увеличить или пенсионный возраст, или пенсионный стаж.

Важно, что сокращение расходов Пенсионного фонда должно идти параллельно со структурными реформами. Сокращение расходов не может быть основным, а лишь сопутствующим. Увеличат пенсию один раз, но, если не проводить структурные реформы, придется к этому вопросу быстро вернуться и решать, как увеличивать дальше. В конце концов, это будет продолжаться бесконечно. Поэтому структурные реформы — основной путь.

Людмила Шангина, научный консультант по социальным и гуманитарным вопросам Центра Разумкова:

— Пенсия — производная от заработной платы. Так было, есть и будет. Поэтому, прежде всего, следует вести речь не о пенсионной реформе, а о реформе оплаты труда. Нужно установить адекватную заработную плату. Тогда с пенсионными выплатами все будет хорошо. Вполне вероятно получим бездефицитный Пенсионный фонд, возможно даже при условии сохранения солидарной пенсионной системы.

Сейчас примерно 50% украинской экономики в тени. Разумеется, никто оттуда пенсионные взносы не платит. Поэтому говорить о пенсионной реформе можно, но реальной, без вывода экономики из тени, она не будет. Без этих двух вещей, нет постоянных и стабильных источников для повышения пенсионных выплат.

Ольга Головка

Виборча реформа на роздоріжжі. Спроба звернути з головної

За кількістю виборчих реформ Україна є одним із лідерів пострадянського простору – з восьми парламентських виборів жодні не відбувались за однією і тією ж виборчою системою більш ніж двічі підряд.

Зважаючи на те, що результати виборів в значній мірі є функцією виборчої системи, а ефективних стримуючих механізмів немає – усі політичні актори охоче переписують правила гри або під себе, або проти своїх конкурентів.

Адже жоден ресурс чи технологія не дає такої переваги над опонентами, як можливість змусити їх грати за "своїми" правилами. Особливо тоді, коли ці правила можна оголошувати незадовго до початку або навіть посеред гри.

Чергова виборча реформа анонсувалась на початок 2015 року.

"Змішану систему Януковича" повинні були замінити відкриті партійні списки. Під час дострокових президентських і парламентських виборів 2014 року на цій темі активно спекулював не лише кандидат у президенти України Петро Порошенко, але й ті політичні сили, які згодом сформували коаліцію у новообраній Верховній Раді.

У дещо фетишизованому вигляді відкриті списки розглядались у якості єдиної альтернативи діючій виборчій системі.

Однак згодом з'ясувалось, що високий рівень їхньої підтримки підпирається настільки ж високим рівнем нерозуміння – про які, власне, відкриті списки йде мова? Адже технічно системи відкритих списків можуть суттєво відрізнятись, провокуючи відмінні ефекти та результати.

Очевидно це стало весною 2015 року, коли український парламент змінював виборчу систему для місцевих виборів. Як виявилось, кожен політичний гравець, який брав участь у роботі над відповідним законом, мав власне бачення відкритих списків.

У результаті країна одержала нову виборчу систему-покруч, яку можна було назвати будь-як, тільки не відкритими списками.

Після цього у питанні виборчої реформи взяли паузу. Зрештою, до нього б і не повертались – якби не наближення наступних парламентських виборів.

Очевидно, що чим ближче день голосування, тим більше говоритимуть про реформу виборчої системи. Правда, акценти розмови змістяться з комфортної площини "європейського досвіду", порівняння переваг і недоліків різних систем, інших технічних деталей – у більш незручну площину невиконання передвиборчих обіцянок.

Якщо виборчу систему так і не змінять, подальший розвиток подій передбачити неважко.

Політичні гравці, пов'язані даною обіцянкою, почнуть із виправдань і пояснень, а закінчать взаємними звинуваченнями і образами. А це, в свою чергу, ризикує обернутись електоральними втратами – для когось більшими, для когось меншими. Відповідно, поки ще є резерв часу, такі втрати спробують мінімізувати.

Ті, хто слідкує за темою, напевно, не могли не помітити, якої популярності за останні півтора роки набули сеанси "пізнавальної арифметики": це коли на запитання, чому не приймається виборча реформа – перед вами розкладають парламентський пасьянс і наочно демонструють відсутність достатньої кількості голосів на підтримку зміни існуючої системи виборів.

Апелювати до коаліційної угоди, у якій були прописані "відкриті списки" і яку підтримало більше депутатів, ніж потрібно для прийняття позитивного рішення – справа безперспективна. У цьому місці аргументи закінчуються і починається "ну, ти розумієш…"

Втім, подібні заміри парламентської температури корисні, бо дозволяють оцінити поточне співвідношення сил.

Разом з тим, якщо такі "констатації" систематично з'являються в ефірі, вони починають відігравати не лише інформативну роль. Повільно, але впевнено вони нав'язують ідею "об'єктивної" неможливості змін.

Цей сигнал має двох основних реципієнтів. Перший – громадяни, яких готують до спокійного сприйняття контрольного пострілу у вигляді "у цього парламенту не вистачило політичної волі реалізувати реформу" (або щось подібне, однаково високе за формою і низьке за змістом). Другий – активні громадські та політичні гравці, які виступають за зміну status quo.

Постійне нагадування про "неможливість" і "нереальність" спрямовані на те, щоб демобілізувати зусилля останніх у цьому напрямку – у першу чергу тих, хто активно відстоював і лобіював відкриті списки.

За нових умов конструюється новий порядок денний. Замість повноцінної реформи виборчої системи пропонується модернізація існуючої.

Таку позицію озвучив минулого тижня голова ЦВК України Михайло Охендовський: "У середньостроковій перспективі – найближчі 2-3 роки – вірогідність переходу України до застосування пропорційної виборчої системи з відкритими списами є вкрай низькою. Вірогідність ухвалення виборчого кодексу – ще нижчою. То чи не розумно подумати над тим, як модернізувати існуючу змішану виборчу систему, а саме – її мажоритарний компонент, який викликає найбільше критики як всередині країни, так і за кордоном?"

"Модернізація" повинна початись з "повної комп'ютеризації процесу передачі даних про підрахунок голосів з усіх майже тридцяти тисяч виборчих дільниць безпосередньо до ЦВК".

Іншими словами, планується перехід від паперового до електронного протоколу.

Предметно аналізувати цю пропозицію можна буде після того, як вона з'явиться у завершеному і оформленому вигляді. Тоді, власне, і стане зрозуміло, як електронний протокол зможе модернізувати мажоритарний компонент існуючої змішаної виборчої системи. Михайло Охендовський стверджує, що "необхідна аналітична робота в Центральній виборчій комісії вже проведена. Найближчим часом ми будемо готові запропонувати і суспільству, і політикам проект змін".

З одного боку, пропозицію голови ЦВК можна розглядати як прагматичну: якщо не можеш досягти бажаного, зупинись на можливому. Якщо сьогодні відкриті списки недосяжні, то це не означає, що не потрібно покращувати змішану виборчу систему.

З іншого боку, хтось може назвати заяву Михайла Охендовського опортуністичною, апелюючи до неприйнятності косметичного ремонту там, де потрібен капітальний.

Кожна з цих позицій має свої аргументи і своїх прихильників. Але сперечатись про те, яка з них краща, а яка гірша, немає змісту без врахування засновків, на яких голова ЦВК будує свій аргумент.

Якщо припущення про "вкрай низьку вірогідність" запровадження відкритих списків протягом 2-3 років є вірним, тоді зусилля і ресурси потрібно перенаправити в модернізацію існуючої системи. Під ресурсами маються на увазі засоби та інструменти, які впливають на визначення порядку денного і процес прийняття рішень.

Такі "ввідні" передбачають ряд можливих сценаріїв.

Ідеальним є сценарій, за якого низька вірогідність провокує перенаправлення ресурсів на модернізацію і, як результат, діюча система модернізується. Найменш бажаний сценарій – коли ресурси не перенаправляються і, відповідно, зберігається існуючий стан речей – ні реформи, ні модернізації.

Проте, якщо вірогідність реформи вважати функцією витрачених ресурсів (тобто, поставити під сумнів впевненість Михайла Охендовського у "вкрай низькій вірогідності" і визнати, що кількість витрачених ресурсів впливає на вірогідність реформи), – тоді можливими стають інші, альтеративні сценарії.

Наприклад, якщо ресурси не перенаправляються на модернізацію, а продовжують інвестуватись в реформу – то вона може відбутись.

Також можливим є сценарій, за якого виборча реформа відбудеться за будь-яких умов, незалежно від напрямку скерування ресурсів. Для такого сценарію потрібна політична доцільність і 226 голосів на підтримку реформи у парламенті. За таких умов напрямок скерування ресурсів відіграє ключову роль.

За ситуації, коли ресурси витрачаються на модернізацію (яка може відбутись або не відбутись) і, в той самий час, відбувається виборча реформа – тоді вигляд цієї реформи повністю визначатиметься тими, хто її ініціює. Політиками.

Якщо ж ресурси все ж таки скеровуються у напрямку реформи, і вона відбувається – тоді шанси на те, що її визначатимуть не лише політики, зростають. Завдяки постійній мобілізації, можливостям і готовності одразу ж активно впливати на процес реформування – від участі у визначенні порядку денного до підтримки і лобіювання конкретної виборчої системи або її елементів.

Чи можливий у реальному житті сценарій, коли у парламенті складеться коаліція за зміну виборчої реформи, незважаючи на сьогоднішню "відсутність" голосів? Так.

Чи можливо, що така коаліція у парламенті складеться напередодні виборів? Так.

Чи можливо, що така коаліція визначить за бажане запровадити не "відкриті списки", а, скажімо, будь-яку іншу виборчу систему? Так. Оскільки, як ми вказували на початку, у значній мірі результати виборів є функцією виборчої системи і політичні актори охоче перепишуть правила гри, намагаючись використати при цьому на свою користь будь-які фактори, у тому числі й фактор часу.

Таким чином, питання реформи виборчої системи потрібно тримати під прицілом. Навіть тоді, коли переконують про "відсутність голосів" і "низьку вірогідність". У першу чергу це стосується тих, хто підтримує і пропагує ідею відкритих списків – адже усі ці демобілізуючі сигнали спрямовані саме на них.

Власне, від їхньої реакції на ці сигнали і рішень щодо перерозподілу ресурсів і залежатиме те, що залишиться в сухому залишку: реформа чи модернізація.

Назар Бойко, керівник Моніторингово-аналітичної групи "ЦИФРА"

Бесплатные psd исходники для photoshop для дизайнеров
Мобильные телефоны, смартфоны, планшеты
Зеркальные фотоаппараты Canon